У народі кажуть: скільки днів — стільки й свят. Та проте один із них особливий, бо стосується кожного з нас. Мова йде про Новий рік. За всіх часів і в усіх народів новолітування, на яку б пору року воно не випадало, пов’язане з неповторними обрядодіями.
Історія новолітування для нас, українців, склалася навдивовиж строкато. Очевидно, не всі знають, що сучасне його відзначення — четверте в літочисленні нашого народу. Так сталося, що впродовж багатьох століть наші пращури не з власної волі змушені були відмовлятись від своїх традицій. Уперше до цього призвела насильницька християнізація, себто прийняття візантійського віросповідання, яке запозичив у 988 році київський князь Володимир Святославич.
А до того первісним відзначенням Нового року вважалася весна. Після зимової сплячки пробуджувалася природа, починало оживати зело. Саме з цією порою дайбожичі пов’язували початок року. І в цьому був свій сенс. Адже з Новим роком ми й досі пов’язуємо відродження природи, швидкий прихід вефи. Тому мав цілковиту рацію Овідій, коли писав: «Дивно, чому Новий рік починається у холоднечу? Хіба не ліпше започатковувати його світлою і сонячною дниною?»
З давнім весняним новолітуванням пов’язано чимало обрядодій — веснянки, гаївки, водіння. Куста, Тополі, Вільхи тощо. Всі вони чимось нагадують традиційні новорічні колядки та щедрівки.
Із запровадженням християнства в Київській Русі церква зажадала змінити дату Нового року. Релігійний календар змушував перенести його з весни на осінь. Зрозуміла річ, що зламати віковічні традиції було нелегко. Для цього знадобилося не одне століття заборон і жорстоких шельмувань дайбозької віри, котрої дотримувалися мешканці глибинних сіл, адже християнство для них було попервах чужорідним.
У Європі під впливом католицизму початком року вважався січень. Російська імперія була чи не єдиною країною, до якої входила і значна частина вкраїнських земель, зі старим літочисленням. Щоб якось уніфікувати цю розбіжність, Петро І запропонував церковникам перенести Новий рік з вересня на січень. Проте й ця дата виявилася не остаточною. За радянської влади офіційний початок року змістився на 14 днів уперед. Проте церковне відзначення не змінилося. Відтак у нас співіснують дві дати початку року: офіційна — 1-го і релігійна — 14 січня.
Ось така, якщо коротко, передісторія з відзначенням Нового року. Що б там було, але ми вже звикли до цього і сучасне святкування видається нам природним, цілком логічним. Відтак січень утвердився як місяць, що започатковує новий відлік у календарній системі. Але астрономічно він вважається другим місяцем зими і, отже є чи не найхолоднішим. Не випадково, що в народі з цього приводу існує чимало прислів’їв та приказок. Одне з них стверджує: «Січень снігом січе, а мороз вогнем пече». Воно й не дивно, адже за своїм характером це місяць дивних контрастів. Чи не тому про нього мовиться: «Сонце хоч і блищить, проте й мороз тріщить». Саме на січень, який пересікає зиму, припадають водохрещенські морози, що стали канонізованим символом зимової холоднечі. Відтак серединний період, що ділить (січе) зиму навпіл, на думку деяких мовознавців, і дав назву місяцеві.
Традиційно на січень припадає найбільше свят. Це пов’язано не тільки з новорічною обрядовістю. Зимовий період дозволяв селянам абстрагуватися від тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської: Оскільки вільного часу було удосталь, його заповнювали різноманітними формами дозвілля.
Скажімо, протягом всіх різдвяних свят, які тривали два тижні — від Різдва (7) і до Водохрещ (19), в кожній господі тричі варили кутю — багату, щедру і голодну.
Напередодні Різдва, себто 6 січня, кожна родина готувала першу кутю. Традиційно для неї використовували ячмінь; там, де його не було,— пшеницю. Приправлене збіжжя ставили в добре напалену піч, щоб воно упріло, Надвечір господар ішов до стайні, наскубував пахучого сіна і, внісши до хати, робив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: «Сьогодні в нас узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття!»
Святвечір, або багата кутя,— чисто родинне свято. Як правило, його справляли ввечері, коли за обрядовим столом збиралися лище члени сім’ї. Господиня мала наготувати дванадцять різноманітних страв. Найосновнішою їжею, звичайно ж, була кутя та узвар.Потім діти оббігали рідних і близьких сусідів з колядками»
Наступною дією була щедра кутя напередодні Нового року (13 січня). Увечері підліткові дівчатка поодинці чи гуртом обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати, Нині мало хто знає про щедрувальницькі звичаї. їх нерідко плутають з колядками або ж посівальнимй. Це була окрема передноворічна дія, в якій брали участь лише дівчата. Обходячи оселі,- вони зещедровували, тобто співали величальні тексти господарям, а ті в свою чергу обдаровували їх смачними гостинцями. Для прикладу наведу один з найвідоміших текстів:
Я дівчинка маленька,
В мене платтячко рябеньке.
Я не знаю ні «аз», ні «буки»,
Тому подаруйте щось у руки!
Увечері в одній з осель збиралася молодь. Потім дівчата, потайки від парубків, йшли ворожити, а хлопці, розбившись на невеликі гурти, викрадали в юнок ворота і ховали їх так, аби господар не знайшов. Для того щоб повернулася втрата, батько дівчини мусив поставити могорич. Тому в передноворічну ніч Господарі, в яких були дівчата на виданні, ретельно стерегли обійстя. Та чим більше пильнував газда, тим азартнішою була спокуса в парубків; вони вдавалися до найрізноманітніших хитрощів і витівок, щоб все-таки викрасти ворота...
Все це вважалося цілком природним явищем і не осуджувалося, громадою.
Як тільки наступав досвіток старого Нового року, сільські оселі оббігали юні посівальника. Якщо напередодні господарями щедрувань були дівчатка, то тепер таким правом користувалися лише хлопчики. Кожен намагався якомога раніше засіяти сусіду, щоб отримати подарунок. Починали цю дію з хрещеного батька та хрещеної матері, дядин і дядьків, аж потім навідували сусідів.
На Поліссі існував регіональний звичай — так зване «Посівання пастухів». Підлітки, котрі пасли або ж зголошувалися відпасти в новому році худобу, напередодні одвідували своїх господарів з такодо примовлянкою:
Роди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю,
На Новий рік, на щастя,
На здоров’ячко!
А ти, господарю, дай паляницю
За звичаєм, засівальників, як і щедрувальників, приймали залюбки. Віддарунком були прибережені з осені яблука, ліщинові горіхи, гарбузове чи соняшникове насіння тощо. Тих, хто приходив пізніше, частували гречаними млинцями.
Засівати оселю годилося лише житнім зерном (в рідких випадках — пшеничним). Інші злакові не використовувалися; це вже тепер нерідко спостерігаємо наругу над давнім обрядом, коли сусідський хлопчик може засмітити сучасне помешкання горохом, будь-якою іншою крупою, у тому числі й манкою. Все це нівелює давню традицію.
Засівальник мав розбірливо продекламувати поетичну примовку-побажання. Особливо цінувалися найбільш оригінальні.
Місяченьку, мій братику,
Зійди рано, постій мало,
Поки я бички позапрягаю,
Жито-пшеницю порозсіваю.
Роди, Боже, жито й пшеницю,
Без кукілю, без метлиці,
А нам, діткам, по варениці...
Нарешті надходила третя і остання в різдвяному циклі кутя. В народі називалася вона «голодною». Готували цю страву напередодні Водохрещ (Йордана). Власне, цим дійством і завершувалося багате різдвяно-новорічне святкування.
І все ж найпоетичнішим різдвяно-новорічним дійством було колядування.
Різдвяно-новорічна обрядовість українців супроводжувалася хатнім прикрасам. Скажімо, напередодні Різдва виготовляли «голубці» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока.
Крім «голубців», були досить поширеними на Прикарпатті «павуки» та «їжаки». Стосовно перших, то їх робили із соломи. Зібравшись в одній з осель, юнки — а це було виключно жіноче заняття — заготовляли відповідних розмірів соломинки з цупких стебел. Просовуючи через порожнину нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й кубики. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші «павучки» в середині центральної фігурки знаходилося кілька мініатюрних ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різноколірним папером.
Чимало січневих обрядів, як і новорічної символіки, втрачено назавжди, хоч вони знадобилися б і в наш час.
